АВАРІЯ, ЩО ЗМІНИЛА ЖИТТЯ МІЛЬЙОНІВ

Нині увага всього людства прикута до COVID-19 – небезпечного інфекційного захворювання, що поширюється світом. Приблизно так ми колись реагували на іншу трагедію, без перебільшення, планетарного масштабу, чергові роковини якої відзначали 26 квітня.

З аварією на ЧАЕС пов’язана доля мільйонів наших співвітчизників. В Україні статус потерпілого внаслідок тієї біди отримали понад 2 мільйони осіб, майже 18 тисяч з них – полтавці.

Коли стався витік радіації на станції, найвищі посадовці Радянського Союзу всіляко приховували інформацію про справжні масштаби аварії та її можливі наслідки. А першотравнева 1986 року демонстрація в Києві й інших містах засвідчили невігластво тодішньої влади та її необізнаність із подіями на ЧАЕС.

З наслідками приховування інформації тоді зіткнулася й державна сан­епідслужба України й нашої області зокрема. Радіологічна лабораторія обласної санепідстанції, яка, згідно з повноваженнями, щоденно заміряла радіаційний фон, виявила його підвищення в десятки разів. Але про причини цього від МОЗ України жодних повідомлень не надходило. Зв’язок було заблоковано.

Міністерство закордонних справ СРСР повідомило радянських та іноземних журналістів про аварію на ЧАЕС лише 6 травня.

Мені випало очолити обласну державну санітарно-епідеміологічну службу за два місяці до аварії в Чорнобилі. Це був найважчий період моєї професійної діяльності, якій я присвятив понад 50 років. Головним завданням нашої служби було дати відповідь суспільству, точніше, з’ясувати, який радіаційний фон у кожному населеному пункті, на різних об’єктах, чи потрапили радіонукліди у питну воду, продукти харчування, овочі, фрукти, м’ясо, молоко, рибу, планктон, гриби, грунт тощо. Це була важка й виснажлива робота, але ми з нею впоралися. Усі мої колеги працювали цілодобово.

Після проведення 34 тисяч лабораторних досліджень виявили, що Полтавщина зазнала незначного радіаційного забруднення. З нашої області до Києва постачали продукти харчування, які вважали екологічно чистими.

Працівники державної санітарної служби не тільки визначали ступінь забруднення території, а й організовували на західних межах Полтавщини контрольно-пропускні пункти для санітарної обробки людей і техніки, яка в’їжджала в область. Керівництво обласним штабом з організації заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, тоді здійснювали голова Полтавського облвиконкому Олексій Мякота і його заступник Борис Чичкало, який і сам побував у Чорнобильській зоні.

На засіданнях цього штабу в області вирішувалися питання постраждалих від аварії, а їх налічувалося понад 26 тисяч. Тоді побудували населений пункт Нові Мартиновичі в Пирятинському районі. Для чорнобильців зводили житлові будинки, було організовано центр реабілітації, який очолив заслужений лікар України Євгеній Вакуленко. Спільно з науковцями Української медичної стоматологічної академії, яку очолювали професор Володимир Дельва, а потім професор Микола Скрипніков, було налагоджено чітку систему диспансеризації постраждалих і всього населення області.

Фахівці санітарної служби й лікувально-профілактичних закладів спільно проводили із земляками, які перебували під впливом радіофобії, санітарно-освітню роботу. Понад 600 медиків і 62 працівники державної санепідслужби області брали участь у ліквідації аварії, а також самовіддано працювали на прилеглих до атомного блоку територіях.

Ольга Назаренко жила в Чорнобилі й працювала лікарем у місцевій санепідстанції за 12 кілометрів від реактора. Розповідала, що їх, місцевих жителів, також своєчасно не повідомили про аварію, стверджували, що на станції незначна пожежа, її скоро загасять, тому вона працювала в небезпечних умовах. І лише через тиждень після аварії її сім’ю із двома дітьми переселили на Полтавщину, в Миргород, де вона продовжила трудову діяльність у місцевій санепідстанції.

Ольга Миколаївна — творча людина, пише вірші і в них часто згадує малу батьківщину, яку вона дуже любить і хотіла туди повернутися, але невидимий радіоактивний атом не дозволив цього зробити.

Низько схиляючи голови перед усіма тими, хто у квітні 1986 року пішов у ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті, треба так само ніколи не забувати й усіляко на державному рівні підтримувати медичних працівників, які й тоді, і нині перебувають на передовій у боротьбі з невидимою небезпекою.

Валентин ШАПОВАЛ,
лікар-епідеміолог ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України»

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

one × two =